Здрастуй, «Юність»! Це тут я, Дуся Побийголод. Я - ровесниця твоя, тобто - сільська молодь. Матінка мене довба, боячись онуків: «Рано ще, мовляв, ганьба, встигнеш ще, тварюко!» Мати, бачиш, - інвалід, десь дістала травму і занадилась як слід в церкву православну. Стала гавкати, й ніяк збутися не може; як посібник на медфак ми її шлемо вже. Люба «Юність», це не сміх, дочитай цю драму! Наш ветлікар, коли б зміг, - виходив би маму. Тато, кволий дармоїд, потай звів ґуральню. Він - воєнний інвалід, так що - все нормально. Є ще дід. Шанує вас й каже, замість прощі: «Мабуть, в радіо вже Спас та у пресі тощо». Ти гадаєш, мабуть, зле: «Хто це спозаранку знов листи до мене шле? Певне, хуліганка!» Ні, я вперше, без облуд, - про мого Миколу. Сльози ллються, - буде бруд, ти читай спроквола. Вже, мабуть, читали ви про таку біду, та дійде лист мій до Москви - легше стане скрута.   Не лишай мене одну, відгукнися, «Юність»! Ну, куди тепер я, ну? Хоч давися в клуні!..   Ні, я краще - від і до, тобто - факт за фактом. Тут гадюче, бач, гніздо скоїлося раптом. Захисти від дурнів злих присудом відвертим вірних друзів двох твоїх, бо інакше - смерть їм! Коля - як сказати? - він - це з котрим я, словом... Я пішла з ним на зажин, - як з правофланговим. Запал був в нас - й поготів, й Коля ж - не льодина! Правда, він не так хотів, я в усьому винна.   Це було попід шосе, де росте кульбаба... «Юність», ти збагнеш усе, ти ж бо теж бо баба! Та й якби там був замет, все одно б - те саме... Я - блондинка, він - брюнет, й ми були без тями.   Так, дарма це ми, дарма! Але ж кров вирує... Враз - три хлопці крадькома, а Дмитро керує.   Ми прикрили наготу від того конфузу, а вони кричать: «Ату!» - та беруть на глузи. Глум - забава для хлоп’яг, в них натура груба! А найкраща із розваг - коли це - без шлюбу... Коля битися поліз, я зніяковіла і пішла з Дмитром у ліс, - мабуть, очманіла.   А вночі мені на тин хтось намазав ваксу, і погнали нас з родин з Колею до ЗАГСу...   Це - кохання, чи ще ні? «Юність», ось питання! Розтлумач скоріш мені, в мене з ким кохання? Здогадайся, як проста! Коля мій - незграба... Я - про нижче живота. Ми ж обидві баби!   Ні, боюсь, не втямиш все ж, хоч - простіше брукви; тож ріжок ти відігнеш - там уже всі букви.  
© М.В.Шевченко. Переклад, 1991, 2007