Зробившись шанувальником прогресу - а в нас грязюка чорна та грузька - я врешті сів в «загибель на колесах», бо несолідно ж - перти пішака! Я ж не хотів, тудою чи сюдою, дражнити долю чи якесь чортя! Я сподівався бистрою їздою продовжити й полегшити життя. Раніше я чвалав - хоч сніг, хоч зливи - і навіть заразом збирав гриби, і був я для докорів невразливий, і був я недосяжний для ганьби. Але тепер вважаюсь іншим класом - п’ять чоловік, до трьох із чимось тон. Я їду, реєструючи тимчасом обурення усіх моїм автом. В оточенні своєму недаремно я відчувати став антагонізм, - скінчилася ворожість потаємна, і розпочавсь відвертий остракізм. Адже тепер чужий я нам по духу, й лише один вітає без сварні - регулювальник вуличного руху, що у райцентрі ліпить штраф мені. Я встряв у ворожнечу повсякденну, я вранці бачив наслідки атак: коли вузлом зав’язують антену - це натяк: і з тобою буде так! Пройшовши повз мої мисливські ями, встромляли в шину зуб від борони; я ж тільки відбивався трояками, мужнів та гартувався у борні. Ночами оксамитними, бувало, я в засідках сидів, забувши сон, - та розвідка в них добре працювала, й ніхто з них не попався у полон. Аж ось - передній міст за півгодини хтось на Великдень відгвинтив та спер... Здавалося б, звичайна запчастина, але і задній - зайвий відтепер. Я здобував керма, гальма, дверцята... Та зрозумів, подумавши як слід, що поки може ще воно дзижчати, пора мені давати задній хід. Назад - до лав звичайних пішоходів, до рейсових автобусів «Турист»! Плювати на чужу зловтіху й подив, - здаю авто, і хай мовчить користь! ...Я знову пішки йду, як звіку-зроду, над лобом - не багажник, просто бриль. І я вже не ненависний народу за те, що в мене є автомобіль!
© М.В.Шевченко. Переклад, 2006