Як нині збирається віщий Олег
ляхів та жидів мордувати, -
та тут йому діда з розстрільних шерег
вояки уводять до хати.
«Здоров, кошовий, - каже той навмання. -
Ти приймеш загибель від свого коня».

Він тільки зібрався Дніпро та Інгул
налити шляхетською кров’ю -
як знову старого притяг осавул,
а той - став пророчити знову:
«Авжеж, отамане, - хрипить навмання. -
Ти приймеш загибель від свого коня».

«Цей дід до могили чимдуж поспіша, -
бійці повиймали нагайки. -
До ряду ставай, - нехрещена душа! -
й не треба твоєї нам байки;
тим більш - про ватага верзти навмання,
що прийме загибель від свого коня!»

Вогню скуштували жиди та ляхи,
дісталося й їхнім халупам;
уздовж козаки замостили шляхи
шляхетським та юдиним трупом:
ти ба - про ватага плести навмання,
що прийме загибель від свого коня!

А віщий Олег - не ловив собі гав:
від шибениць - неба не видно.
Один тільки раз він старого згадав,
та й те - засміявся єхидно:
це ж треба - казати отак, навмання,
що прийме загибель від свого коня!

«Так ось мій коняка - завчасно помер,
зберігся один тільки череп...» -
На череп ступив він, як грішний позер, -
й нарешті, спіткав його жереб:
Олега вкусило мале змієня,
й прийняв він загибель від свого коня.

...Мордують того, хто пророчив, завжди;
а що б - не послухати часом?
Олег би послухав - і кляті жиди
отримали б знов по мордасам.
Здається, це зовсім була не брехня,
що прийме загибель від свого коня!