У державі, споконвік береженій, де не знали, що таке колотня, десь узявся дикий вепр навіжений (це така собі несвійська свиня). Сам володар, хоч престиж мав найвищий, - не мисливець, та й в літах, як на гріх. А тимчасом той звірюка понищив вже добрячу площину зернових. І володар тоді виніс ухвалу: «Всі ж від цього розбишаки дрижать! Так що, хто його поробить на сало - той у хату мою ввійде як зять». А у тій ошаленілій державі (від воріт - через майдан навпростець) жив собі, непоказний, але жвавий, повернувшись із війська, стрілець. В нього сходились дружки потаємці, щоб спокійно нахилити винця... Тут набігли холуї-порученці й на садибу потягнули стрільця. І володар там стрільцеві промукав: «Хоч ти й випивши, одначе затям: як вгамуєш цю трикляту свинюку - то і доньку я за тебе віддам». А стрілець йому: «Найшло щось на тебе? Скнарість - дуже неприваблива річ! Бо дочка твоя - мені без потреби, колієві - виставляй могорич!» А володар: «Він таки її візьме! Чи вже піде не в корчму, а в тюрму!» А стрілець: «Ну, це відрижка царизму! Та тепер - хоч би там що - не візьму!» І вони так сперечалися, поки аж до самого села не допер той ікластий і як танк товстобокий, знахабнілий від безкарності вепр. Що тут скажеш? Могорич сторгувавши й змордувавши кабанюгу внівець, збіг у шо́фери до міста назавше й там на вчительці женився стрілець.
© М.В.Шевченко. Переклад, 2008