В. Туманову
Ми втікали, дурні,
Серед білого дня,
Вартових збивши з ніг,
Ми неслись навмання.

Застрибали ми двоє,
Нелегким був цей біг
На очах у конвою
І долаючи сніг.

Поклав конвой на сніг усіх ретельно,
Завила "Дружба", ця стара пила,
Благословили нас свинцем смертельним
Три кулемети - вишка ожила.

Долілиць всі лягли,
В сніг запхали носи,
А за нами пішли
Скаженіючі пси.

Кулі приготувалися,
Як їм тісно в стволах!
Ми на мушках звивалися,
Мов на гострих колах.

Добігти б нам до берега, до цілі,
Та з вишок долю визначили нам. .
Там у стрільців ми смикались в прицілі
Комічно - просто сміхота одна.

Хоч би я подививсь,
З ким на втечу пішов,
З ким на смерть я пустивсь,
З ким рискнув лити кров.

Вроді мав його знати.
Ледь отямився я,
Прохрипів: "Як тя звати?
В тебе що за стаття?"

Запізно: кулі хрест ввігнали в нього,
Ввійшовши в череп, пояс, два плеча.
В думках про успіх несучись прожогом,
Цього, звичайно, не помітив я.

Я волаю йому:
"Та чого ж ти відстав?"
Ну, а він на снігу
Мозок порозкидав.

Я жахнувсь - тілогрійка
Висхла вмить на мені.
Влучно б'є трьохлінійка,
Прямо як на війні.

Немов на груди, я упав на камінь, -
Коли собаки близько, не біжи.
Пси покропили землю язиками,
Злизали мозок й далі побрели.

Я встаю, мій язик
Люто світ весь клене.
Я дивлюсь, а менти
Вже чикають мене.

В труп - копняк: "Здох, скотина,
Що за нього візьмеш?
За живого - полтина
І нічого - за смерть."

Поперед всіх ми йшли один за одним,
Ми всі - за вахту, обтрусивши сніг,
Конвой у зону - взяти нагороду,
А я - щоб строк новий дали мені.

Я спочатку грубив,
А тоді перестав:
Взвод увесь мене бив,
Двічі відпочивав.

Марно пеклом лякають -
Там бичі, тут дрючки,
Вріжуть там - утікаю,
Вріжуть тут - я туди.

Мені б під спіднє гордість заховати,
Я бачив: лижуть п’яти гордії.
Пішов лизать я рани в «лизолятор» -
Не зализав, ще дотепер рубці.

Нам би слід вдовж ріки, -
Там би він не ослаб.
Щоби їм не з руки,
А собакам - не з лап.

Ось і казці кінець,
Звір біжить на ловця.
І відрізав ловець
Втікачу пів-лиця.

Загнали в труби, перекрили крани,
Вночі ж бо тільки виють і скулять.
Та треба посипати сіллю рани,
Щоб пам’ятати, - хай вони болять!