На стіні висіли в рамках чолов’яги бородаті:
В окулярах з ланцюжочком, по-народному - в пенсне.
Всі вони щось там відкрили для людської благодаті,
І коли ось я не вмер ще, то це з їхньої вини.

Лікар мовив: «Хворі ви вже»,
і мене тіпа кондрашка,
І світило те сердечне
посміхнулось зі стіни.

Тут не камера, - палата,
тут не нари, тут ліжечка!
Не підслідний я, хлоп’ята,
а всього піддослідний.

І хоча я весь в недугах, та не страшно мені геть тут.
Протокол цей ваш медичний підмахну сміливо, шо?!
Мені близький Скліфосовський, що засновник інституту,
Й майже друг товариш Боткін, що жовтуху винайшов!

У становищі моїм
велика дурість рогом перти,
Лікаря страх розсердити -
запроторить в «жовтий дім».

Все залежить в цьому домі
лиш від тебе самого:
Враз Будьонним можеш стати,
чи конякою його.

Мізки в мене не заходять десь за розум, вірте слову!
З натяком їм запитання, - тобто, лізу на скандал:
«Якби Кащенко, наприклад, лікувався в Пирогова,
Пирогов би без причини різать Кащенка не став».

Але й лікар не з лопуцька -
хитрий він і обережний:
«То є так, але можливий
хід подій наперекір».

Ось палата на п’ять ліжок,
ось професор в двері, й ніжно
Тиче пальцем: «Параноїк»,
і піди його провір.

Добре це, що вас, світил всіх, та й повісили на стінку.
Я за вами, дорогенькі, - за стіною з каменів:
На Вишневського надіюсь, уповаю на Бурденка,
Щоб підтвердили: духовно, не душевно я знеміг!

 
 
 
 

Рід міцний мій: всі у мене;
правда, прадід був незрячий.
Тесть мій - він «білогарячий»,
але ж тесть - він не рідня!

Лікарю, ми наодинці,
дайте ж відповідь: в жару цім
Чи буде мені діагноз,
чи вже вирок за півдня?

Лікар, санітар й світила якось так зніяковіли,
Завіконне ж те світило мовчки в землю заповза...
Окуляри з ланцюжочком ніби миттю завологлись,
А в жовтухового батька щічки вкрила білизна.

І повис гостряк, і в жаху
та й скоцюбились папери.
Хоча ж благо лікар творив,
шкода, благо не моє.

Та на лист перо стальне враз
чирк - і «вирок» мій готовий!
Параноя мій діагноз,
отже - лиш два роки є!