В одній такій собі державі - далеко десь, колись давно, знайдіть самі, кому цікаво - лиш той був гідний шани й слави, хто дудлити умів вино. Там цар - близький був до народу: у бороді тридобовій, кучматий, неумитий зроду, - таку підтримував він моду; ну, словом, - наш і в дошку свій.             І ті чи інші іноземці (інакомислячі, ніж ми), до нас припхавши потаємці чи гласно - ніби підприємці - із закордонної пітьми, бували вражені не гамом - у них там у самих бедлам, - не тим, що мало що ми тямим й радіємо на сонці плямам, а тим, що зовні цар наш - хам. В царя була дочка шикарна, хоч трішечки не без проблем: нирки - на обліку в лікарні, й сама - у списках буцегарні, бо з пелюшок же ж - під джмелем. А цар знайти хотів хлоп’ягу- п’яничку в чоловіки їй, бо п’янство він вважав за благо, хоч пити сам не міг, сердяга, - такий у нього жереб злий.       Він зранку тицяв доньці в руки півпляшки трунку хапкома: «Хоч ти ковтни цієї штуки... Якби ти знала, що за муки - не пити разом з усіма! Мені б - зятька, що вуса б витер і випити на людях міг - хай без горілки - пива літр (хоч, звісно, гроші це на вітер)... Тоді - приходь на мій поріг! І недаремно я зарані шукаю зятя у корчмі, - у нас життя - як на вулкані: якщо таке говорять п’яні - то що в тверезих на умі?! Так от, якщо тебе побачу з одним із непитущих тих - адже мою ти знаєш вдачу і руку керівну гарячу - нещасний буде той жених!..» І працювали неухильно усі шинки без вихідних, бо цар наш дбав про нас, похмільних, про всіх запійних та ханиг. Душок тверезої зарази не міг він вивести ніяк, й таємно видавав укази на користь бідних та пияк. По стінах лозунги висіли, - такі, щоб бачив кожен кметь: «Пиятиці - всі наші сили!» «Протверезінню - наше “геть”!» А принципово непитущих - кого куди і що кому: у божевільню - невгавущих, а інших деяких - в тюрму. Але тверезі мракобіси не кидали своїх атак, тож ми, як віддані гульвіси, теж пильнували, що та як. Як мітинг проти перегару збереться - ми їх хвать в кільце, спорожнюєм у себе тару - і ну їм дихати в лице! Горланять про життя тверезе - із шлангів мочим цих персон! А там у нас - не сік берези, а седативний самогон.   А в них вже десь узявся лідер, круг нього згуртувався блок, - і знов на наш священний літр вони здіймають свій дрючок. І йшли вони не на бенкети, а на роботу, - от козли! І наші проти них пікети встояти п’яні ледь могли. Увечері на люди вийти уже дерзали скрізь вони: сидить, не п’є і нюха квіти, без жодної в очах вини!.. Аж ось в царя зятьок з’явився, - усі святкують алкаші: він так з тверезими зчепився, на боротьбу із ними звівся - аж стало легше на душі! Тепер шкідницькі ті діяння припинені: тверезих всіх хапають - й відправляють зрання на примусове лікування в профілакторіях-пивних. Спочатку їм - вино столове, затим - портвейної бурди, а під кінець - «білоголова»... П’ять діб - й вони уже готові, із нами - раз і назавжди. Й так ворогів і перелущив... Оце зятьок! А хто ж то він, такий меткий, такий тямущий? А він - це лідер непитущих, в якого виник смак до вин.
© М.В.Шевченко. Переклад, 2009