У мене дивний смак та забаганки, натура екзотична, бо хибка: я одночасно можу гризти склянки - і Пушкіна зубрю без словника. В мені два «я», що б’ються спозарання, особи дві - несхожих двох людей: один бажа фігурного катання - перемикає другий на хокей. Я зроду не втрачав самоконтролю, особа перша - стримана така; та часто виривається на волю персона у подобі босяка. І я давлю в собі цю скотиняку - у мене ж бо від неї печія, - хоча й боюся: може, з переляку давлю не те, що треба, друге «я». Коли являю сторону культурну (не рівну всім свиню, а навпаки) - буфетниці годують мене дурно, і в позичку прилащують жінки. Та ось - я забуваю враз манери, аж ось - я крокодил та гамадрил: сиджу - й згризаю капосно фужери, пошпуривши всіх Пушкіних під стіл. ...А суд іде, зал дихає у спину... Вельмишановний пане судія! Повірте, це не я розбив вітрину - а підле, безсоромне друге «я». І я прохаю: не судіть суворо! Ви дайте строк (не в казні, ясний пень) - і в суд піду лиш в якості спецкора, а в тю́рми - у відвідувацький день.         Не битиму в майбутньому вітрини й обличчя стрічних, - так собі й пиши! З’єднаю я обидві половини моєї незвичайної душі. Це буде найістотніша заслуга, звитяга найсуттєвіша моя! Мені чужа моя особа друга, це не моє противне друге «я».
© М.В.Шевченко. Переклад, 2014