Ніби - чорний день оцей, Мар’єчці змеркнути, зірваною квіткою зав’ядати - як забрали милого в рекрути, в рекрути, як потрапив суджений у солдати! Горницю замкну свою - темною, тихою, роки довгі проведу самотою. Нахилюсь над озером вільхою, вільхою, - видивлюсь, як в дзеркалі, що з тобою. Раз у раз здіймається над шляхом курява, можеш опинитися ти абиде... А солдатська доленька - згублива, згублива: що, як в битві смерть тебе не обійде?! Квіти на гільце собі виберу повагом, і вінок вив’язую день при дні. Збережу для милого - з посагом, з посагом - косу нерозплетену в сивині. Закружляє перстень мій, в келишок вкладений, навіщує милому довгу путь... Хай доконче збудеться гадане, гадане, хай вернеться суджений будь-що-будь!        
© Олена Побийголод. Переклад, 2010