Я був душа дурного товариства, Ото ж відверто я скажу тобі: - Мої всі дані, як на всіх «артистів» Чудово знали тут, у КДБі. У мені вся вулиця кохалася І весь нічний Савьолівський вокзал. Я знав, що мною хтось цікавиться, Та інтерес той довго зневажав. Своя людина я був у скокарів, Своя людина був у щипачів1, А їх начальник, якийсь Токарєв, Через мене не дрімав вночі. У житті ні разу я не мучився, Також не нудьгував без мокрих справ, - Та одного разу, хтось десь ссучився - Навів, доніс, а коротко - продав. Поводився начальник неуїдливо, На допити частенько викликав, - Я теж поводився привітливо, І, навіть, скромно йому відповідав. Що не брав на душу я усіх мерців І долю - не кидав я сатані, - «Картини мирні я бачив уночі, І бачив МУР ваш часто у труні!» Моя справа слідча не залежалась, Жаданий вирок зрештою почув, - Все мені дали, як і належало, Та прокурор додав «п’ятірку» - не забув. Бажав адвокат мій, щоб по совісті, За сміх веселий, а також норов, - А гнида-прокурор - сама суворість, Був, певно, не правий, не спорю. Так «згасала» творчість всіх «артистів», Я став любити - тихі комиші, - Не буду я душею товариства, Якщо немає у ньому душі!
1 Скокарі, щипачі - домушники, кишенькові злодії (жаргонне)
 
© Микола Попов. Переклад, 2009