Коли вода всесвітнього потопу У межі берегів сягнула знов, Із піни відійшовшого потоку На берег тихо вибралась любов В повітрі розчинилася до строку А строку було сорок сороків І диваки іще такії є, Чия душа лиш суміш тую п’є Ні нагород за це, ні покарання. Вважаючи, що дихати - лиш так, Вони зненацька попадають в такт Такого ж подиху нерівного бажання. Почуттю ж-бо, ніби кораблю Довго залишатись на плаву Перш ніж упізнати, що люблю - Все одно, що дихаю, живу І вдосталь буде мандрів і блукання - Країна почуттів -завжди одна. І лицарів своїх для спонукання Прискіпливо допитує вона. З них відстаней, розлуки зажадає, Позбавить сну і спокій забере. Та все ж безумців вже не повернуть - Платить готові за скорботний путь Не іншим чим - життям би ризикнули, Щоб зберегти тоненький мотузок, Невидимий і дивний той зв’язок, Який між ними щойно протягнули. Сніг і вітер обраних п’янив, Збив із ніг, із мертвих воскресив. Бо якщо ніколи не любив, Значить - ти не дихав и не жив Багато з них захлинулось коханням, Не докричишся, скільки не кричи, І не веди рахунку закиданням, Він з кров’ю змішаний - ти ліпше помовчи Та ми свічки поставим в узголів’ї Тим, що тягар любові не знесли. Їх голосам завжди зливатись в такт, А душам мандрувати у квітках Їм дихать вічністю в один загальний подих, Зустрітися з зітханням на устах На переправах і вузеньких сходах, На перехресті всесвіту в віках. Я поля закоханим стелю - Хай співають в сні і наяву Якщо дихаю, це значить - я люблю. Я люблю, а значить - я живу.
© Марія Ольшанська. Переклад, 2006