Між оплилих свічок, між молитов і снів. Між трофеїв військових і вогнищ мирських. Жили діти книжок, що не знали боїв Від дрібних катастроф потерпали своїх. Дітей завше дратує їх побут і вік І ми бились до саден, образи навік. Та нам одяг латали як слід матері, Ми ж пожадливо книги п’янливі пили.         Й намагались збагнуть, ми, що бою не знали, І за заклик «до зброї!» волання сприймали. І потребу в кордонах, команд таємницю І як мчить і ряхтить бойова колісниця. А у вирі вогненному січей і смут Є пожива для наших іспраглих голів. Ми на ролі зрадливців, лакуз та іуд Назначали дитячих своїх ворогів. Здоганяли ми всіх ворогів-втікачів І до ніг наших дам ми складали мечі. Боронили, не кидали друзів в біді І медалі геройські чіпляли собі. Тільки в мрії не можна втекти навіки. Більш не буде забави годин, як колись. Та долоні терпкі спроможись, розімкни. Й піднеси побратимову зброю увись. І довідайся, маючи меч у руках, І вдягнувши шолом, чим для тебе є страх. Справдь, чи ти боягуз, чи обранець-юнак І справдешню борню ти іспробуй на смак. Як на землю зчорнілу впаде побратим. І зрозпаченим криком ти ніч роздереш, Очі висхнуть і горло стане сухим, Бо загинув товариш, а ти ще живеш.                 Якщо сльози карбуючи в пам’ять свою, Ти батьківським мечем собі шлях торував, Якщо правду життя ти пізнав у бою, То потрібні книжки ти в дитинстві читав. Якщо м’яса з ножа ти не їв взагалі, Руки склав і дивився на світ віддалі, А з негідником-катом до бою не став, То даремно життя ти прогаяв-програв.
© Роман Гардашук. Переклад, 2014