У вірші я лиш крихта на віку, На інше все не маю повноважень... Зачатий, як і треба, у гріху, - В поті і в нервах перших шлюбних вражень. Я знав, що відриваюсь від землі, - Чим вище, тим жорсткіше і суровіш. Я йшов спокійно прямо в королі І вів себе як принц спадковий крові. Я знав - все буде так, як закручу. В накладі не бував і в обороні. По школі мої друзі і мечу Мені служили, як батьки - короні. Не думав я, що говорю і як, І з легкістю слова кидав на вітер - Як ватажку ж бо вірили і так Мені високопоставлені всі діти. Нас уночі лякались сторожі. Як віспою, часи хворіли нами. Я спав на шкірах, мясо їв з ножів, Коняку злого мучив стременами. Я знав, що буде сказано: «Царюй!» - Впекла клеймо на лобі доля зряча, І я сп’янів серед чеканних збруй. До книг і слів насильства був терплячий. Я ротом усміхатись міг одним, Таємний погляд, злий, гіркий, прозорий, Вмів приховати, блазнем вчений тим, Що мертвий вже: «Амінь!» Бідака! Йорик! Відмовився від поділу, торжків І здобичі, і слави, привілеїв. І мертвого пажа я пожалів... Я об’їжджав поля свої, алеї. Забув я весь мисливський свій азарт. Зненавидів хортів своїх незлецьких. Я від підранка гнав коня назад, Бив батогом загоничів, ловецьких. Я бачив - наші ігри з кожним днем Все більше були схожі на безчинства, - В проточних водах уночі, тихцем Від денного я відмивався свинства. Я прозрівав, дурніючи щодень, Я прозівав домашні всі інтриги. Не полюбив століття це й людей Не полюбив. Тоді зарився в книги. До знань мій мозок жадний, мов павук, Все осягав: і рух, і нерухомість. Але ж немає толку від наук, Коли їх заперечення натомість. Із друзями дитинства стерлась путь. І нитка Аріадни тільки схема. Я бився над словами «буть, не буть», Мов нерозв’язна це була дилема. Та вічно, вічно плеще море лих. У сито просо стрілами метаєм, - Мов відповідь примарну відсікли Від цього ось питання, що не знаєм. Крізь тихий гул почувши предків клич, Пішов на клич, а сумніви із тилу, Тяженні думи вверх мене тягли, А крила плоті вабили в могилу. Дні мене в сплав спаяли неміцний. Застигнувши, почав він розповзатись. Я кров пролив, як всі, і як вони Я не зумів від помсти відцуратись. Підйом мій перед смертю - западня. Офеліє, я тління не приймаю. Але себе я вбивством тим зрівняв З ким ліг у землю ту, що нині маю. Я Гамлет. Я насильство зневажав. Я наплював на Данії корону. Та в їх очах за трон я горло рвав І убивав суперника по трону. А геніальність схожа на міраж. З народження, я бачив, смерть виходить. І відповідь у нас, як світ, стара. Й потрібного питання не знаходим.
© Ігор Павлюк. Переклад, 2007