Коли вода всесвітнього потопу
Ввійшла в свої звичайні береги,
Із шумовиння бистрого потоку,
Не маючи ні тіла, ні ваги,
  
На березі кохання опинилось
І, зараз же, до строку розчинилось
В прозорому повітрі, наче скло.
А строку сорок сороків було.
  Та диваки бувають між людьми - Вдихають суміш повними грудьми, Ні нагороди не ждучи, ні кари, І, думаючи дихати дарма, Легенями трапляють обома В обійми дихання, що їм іде до пари. Цвіт полів закоханим стелю, Щастя їм, вві сні і наяву. Я люблю - це значить, що живу. Я живу - це значить, що люблю. Мандрівок і блукань на грані муки Дорогами кохання не злічить, І лицарю, що не опустить руки, Той лік випробувань за щастя мить Відміряє і відстані, й розлуки, Де відпочинок з спокоєм не спить. Не повернуть безумців до керма. В житті ціни достатньої нема, І жодної платні тому замало Сповідуючим лиш одну мету: Щоб тільки павутину золоту, Протягнену між ними не порвало. Свіжий вітер обраних п’янить, З ніг збива, із мертвиш воскреша. Хто в житті не зможе полюбить - Та життя не відала душа. Тим, що на смерть любов’ю захлинулись, Неначе шепіт - камнепад в горах. Їх відповіді осуду вернулись З рахунком на крові і на сльозах. Заснулим так, що більше не проснулись, Поставте мовчки свічки в головах. Хай душам їх устелять квіти путь, Не змовкнуть голоси їх, не умруть, І Вічність диханням одним із ними дише. Зустрітись їм із видихом в устах На зоряних дорогах і мостах, На перехрестях Творення і тиші. Я поля закоханим стелю І свій спів, вві сні і наяву. Я живу і, значить, я люблю. Я люблю і, значить, я живу.
© Олександр Ніконов. Переклад, 2012