Коли вода Всесвітнього потопу В кордони берегів вернулась знов, З піни відступаючого потоку На берег тихо вибралась Любов - Й в повітрі розчинилася до строку, А строку було сорок сороків. І диваки - такі іще тут є - Кожен суміш цю грудьми вдихає.. Й не жде ні нагород, ні покарання, І думає, що дихає за так. Вони раптово попадають в такт Такого теж нерівного дихання. Тільки почуття, мов кораблю, Має залишатись на плаву, Раніш, ніж взнати, що я люблю Те, чим дихаю або живу! Поїздок буде вдосталь і мандрувань, Любові край - великий край! Від рицарів своїх для випробувань Завзятіше стане питать у сні. Вимагатиме розлук й нових змагань, Лишить спокою, дозвілля і сну... Але безумців цим не зупинить, Вони згодні уже і заплатить Любу ціну, й життям би рискнули Щоби не дать порвать, щоб зберегти Невидиму казкову нить, Яку між ними протянули. Вітер свіжий вибранних п’янив, Збивав з ніг і мертвих воскрешав, Тому що, якщо ти не любив, Значить, і не жив, і не дихав! Але багатьох захлинувшихся любов’ю, Не докричишся, скільки не зови... Рахунок їм ведуть чутки і марнослів’я, Рахунок цей замішан на крові. А ми поставим свічі до узголів’я Пропавшим від дивної любові... Їх голосам дано зливатись в такт, Душам їх дано гуляти в квітах. І Вічністью жити в одне дихання, І стрітись з подихом на вустах На крихких переправах і мостах, На вузьких розпуттях світостворення... Я поля закоханним постелю, Співають хай у сні й наяву. Я дихаю - значить, я люблю! Я люблю - і значить, я живу!
© Володимир Мангов. Переклад, 2011