Блазень-злодій! Викрадав хвилини Смутком оповиті тут і там. Атрибути блазня, різні грими Цирковим повіддавав братам. В світлі цирку поміж номерами Тихо, непомітно, крадькома - Так з’являвся клоун поміж нами, Іноді вдягнувши ковпака. Наш глядач розпещений достатньо - Сміху прагне, вдарив ж гаманцем, І кричить: ?Не клоун, а ледащо! Клоун цей із несмішним лицем!? Ось і ми... Бурчали вголос люто: ?Вийшов на арену, то сміши?. Він у нас виймав тим часом смуток Тихо з закапелочків душі! А ми знову в сумнів - вік двадцятий: Цирк у нас, звичайно, світовий, - Клоун, правда, щось не заповзятий - Невеселий клоун, не живий. Мов у воду канув він знічев’я, Нагло, в білий день, у дві руки! Тугу крав у внутрішніх кишенях Душ, що одягли ми в піджаки. Ми сміялись потім очманіло, Плескали в долоні з усіх сил. Горе брав на себе наше вміло, Хоч смішного ніби й не робив. Тараторив, зводив з пантелику, Все сумнішим нам здавався мім - Просто всю вагу чужого лиха На плечІ назбирував своїм. Смутки нагромаджувались стрімко - Блазень гнувся в світловім кільці, Горе прокрадалось в пантомімки, Вглиблювались зморшки на лиці. Та невдачі наші і тривоги Жменями він вигрібав із нас - Наче нам знеболював пологи, А для себе захист не припас. Ми тепер без болю гиготали, Весело у наш цікавий час: Вкрали те, що нам так заважало, Як чудово обібрали нас! Час минув! Похнюплений зі сцени Він виходив з тягарем думок. Пробиравсь Рудий вже до арени, Так незграбно здійснюючи крок. Зле все наше виніс за куліси - Таким чином розбудив він сміх. Опустилася за ним завіса - Він біду прийняв із нас усіх. В сотнях тисяч ламп загасли свічки, Барабану дріб і тиша вмить... Заважка вага на передпліччях - І хребет від наших бід тріщить. Глядачі - і люди поміж ними - Думали: ось п’яниця упав... Блазень у останній пантомімі Так загрався, що аж переграв. Він застиг - не там десь, не за морем - Наче біля нас приліг, втомивсь, Перший клоун захлеснувся горем, Сил не врахував і помиливсь. Крокував вперед я невмолимо, Але встиг схилитись перед ним. Оцей трюк - уже не пантоміма Смерть була - цариця пантомім! Злодій цей, з колін зірвавши пута, Уночі не викрадав коней. Блазень вмер. Він викрадав розкуто Миті смутку й суму у людей. Вихваляння дехто з нас заради Не дававсь - мов проживемо й так! Тоді клоун підкрадався ззаду Тихо і безшумно - на руках... Згинув, канув він, як вітром здуло! Чи це може вигадка така?.. Я лишень ковпак йому придумав - Не носив цей блазень ковпака.
© Олександр Яворський. Переклад, 2014