Коли вода всесвітнього потопу Влилась назад у лоно берегів, Аж раптом з піни вщухлого потоку Кохання тихо вийшло - диво з див, - В повітрі розчинилося до віку, Тоді було без ліку тих віків. І диваки - ще є такі смішні, - На повні груди дихають вони. Винагород не ждуть і покарання, Гадаючи, що все це просто так, Вони раптово відчувають такт Прихованого в подиху бажання. Почуттєві ж, наче кораблю, Довго залишатись на плаву, Перш, ніж ти збагнеш, що «я люблю» - Те саме, що «дихаю й живу!» Поневірянь і мандрів буде вдосталь, Бо край Кохання - то великий край! І бути його лицарем не просто, А став - суворій долі все віддай. Вона розлучень зажадає гостро, Позбавить спокою - а ти не нарікай... Але нема безумцям вороття, Бо ладні без вагань і каяття Будь-що - навіть себе самих - віддати, Щоб не урвалась нитка золота, Яка стає дорожча за життя, Коли два серця нею поєднати... Свіжий вітер обраних п’янив, З ніг збивав, із мертвих підіймав, Бо якщо ніколи не любив - То й не дихав, і життя не знав! Багато хто не чує, що десь кличуть, Кохання їх поглинуло немов. Їх поголоски пустослівні лічать, Але з лічбою змішана і кров. Ми в головах поставимо тим свічі, Хто згинув за небачену любов. Судилось їхнім злитись голосам, Блукати в цвіті душам сам на сам. Вдихати вічність подихом єдиним І стрітися з зітханням на вустах На переправах і хитких мостах, На перехрестях сутінок і днини. Я поля закоханим стелю, Щоб у сні співали й наяву! Дихаю - це значить, я люблю! Я люблю - це значить, я живу!
© Олександра Сергієнко. Переклад, 2009