Я колись-то помру - ми колись-то усі помираєм, - Як же ж так підгадать, щоб не сам - щоб у спину ножем: Вбитих люди щадять, їх відспівують, їм шлях до раю, - Не скажу про живих, а покійників ми бережем. У багнюку лицем, краще впасти на бік акуратно, Й понесеться душа на украдених шкапах в галоп. Я рожевих із білим в садах наберу райських яблук, Але їх сторожують й стріляють без промахів в лоб. Прискакали - дивлюсь - і я бачу не райське чогось там, Мертвородний пустир та іще там ніщо, - бєспрєдєл... Із нічого ростуть у безодню відлиті ворота, Величезний етап - тисяч п’ять - на колінах людей. Як заржав корінний! Заспокоїв його «ніжним» словом, Реп’яхи із мочал я ледь видер, нових там знайшов. Сивий дід повозився з засувом... Та й знову - І хрипів, і базікав. Не зміг відчинить та й пішов. А намучений люд не сказав ні одненького слова, Лиш навпочіпки враз із закляклих колін пересів. Тут «малина», братва! Зустрічають малиновим дзвоном, Повернулось на круг все. Й розіп’ятий над кругом висів.         Я ж впізнав того діда по щоках його дуже впалих, То Петро був Святий... Ах, який же я все ж остолоп... Поряд з нами кущі, там де повно морожених яблук, Але їх сторожують... я мертвий, бо вцілили в лоб... Всім нам блага давай, чи багато просив тоді благ я? Лиш, щоб друзі були, і жінка була поруч щоб... Я рожевих із білим в садах наберу райських яблук, Але їх сторожують й стріляють без промахів в лоб.                 Я погнав геть коней із тих місць, і гнилих й непорядних, Коні просять овес, ну а я - закусив вудила. З батогом вздовж обриву, над прірвою, з торбою яблук Лиш для тебе! Бо тільки ти навіть і з Раю чекати могла!
© Володимир Туленко. Переклад, 2015