Коли вода всесвітнього потопу Вернулась в межі берега ізнов, Із піни захмелілого потоку На березі з’явилася любов І до часу в повітрі вся розтала, А часу буде мало і не мало. І диваки на світі є такі - Цю суміш п’ють без міри із руки. Й не нагород не ждуть, не покарання, І думають, що дихають за так, Вони раптово потрапляють в такт Із подихом подібного страждання. Я поля закоханим встелю, Хай співають сонні й наяву, Дихаю і знаю що люблю, Я люблю, напевно ж що живу. Багато буде мандрів і блукання, Страна Любові - чимала страна І лицарям своїм випробуванн Складніші призначатиме вона, Жадатиме на відстані й прощання, Полишить відпочинку й сну вона. Назад шаленців вже не повернути, І згодні вже вони навіть платити Будь чим, своїм життям би ризикнули, Щоб не зірвать, уберегти ту квітку Чарівну невідому нитку, Яку колись між ними протягнули. Свіжий вітер їх у хміль вганяв, З ніг збивав із мертвих воскрешав, Бо коли ніколи не кохав, Знай, що і не жив й не існував. Немало тих, хто упились коханням Не докричишся, скільки не кричи, Рахунок їм веде брехня й хитання, І цей рахунок кров’ю писано вночі, А ми поставим свічку на читанн Загиблих від незнаного кохання. І душам їх дано ходить у квітах, Їх голосам дано зливатись в такт, І вічністю навічно разом дихать, Зустрітися із подихом в вустах На хитких переправах і мостах, І перехрестя всесвіту проїхать. Я поля закоханим встелю, Хай співають сонні й наяву, Дихаю і знаю що люблю, Я люблю, напевно ж що живу.
© Віталій Савчук. Переклад, 2016