Я з гектара брав по тонні,
й вийшов я з народних лав,
тож у мандри закордонні
мій радгосп мене послав.

Ось придбав я капелюха,
гроші взяв за трудодні -
та інструкцію послухав,
що там можна, що - вже ні.

Побутово часом краще
там бува,
так щоб віз я щось путяще, -
не Москва.

Ще інструктор дав брошуру -
як наказ,
щоб не вів себе я здуру
там, як в нас.

Він казав - аж голос втратив
і захрипнув врешті-решт -
про вояж до демократів
через Чоп у Будапешт:

«Їхні цінності та ціни
нам незрозумілі вкрай.
Отже, не ганьби країну,
з ними речі не міняй.

Як спитає хто горілку
у юрбі -
відкажи: мовляв, помилка,
віз собі.

Не гендлюй з тим югославом, -
хай він зна,
що одежі в нас - їй-право,
до хріна́.

Бережи свій скарб з валізок:
в Польщі тій - ажіотаж!
Не міняй свій телевізор
на французький макіяж.

А своє домашнє сало
не розтринькуй взагалі,
хоч за нього чехи б дали
чеське пиво в чеськім склі».

Ох, ввезу туди в дарунок
дзбан борщу,
в Будапешті всіх румунок
пригощу!

(Не дають, я чув, німкені
відкоша
й не беруть з партійних членів
ні гроша).

Та інструктор без вагання
край всім замірам поклав:
«Ти від вільного кохання
стережись там, будь ласкав!

Шли тубілок до монаху,
це ж вони - не задарма...
Розтлумач, мов Філ Дона́х’ю,
що в нас сексу - теж катма.

Можуть діяти ці кралі
й манівцем:
мов, фліртують на вокзалі
з одинцем,

а в самих - товар усякий
під вбранням.
Перш спізнай, який на якість
їхній крам!»

Тут з напруги я аж хрюкнув:
не збагну щось, натощак,
як спізнати? Здерти сукню -
ще подумають не так...

Ну, та він мені втокмачив,
що це бабський забобон,
й завелися знов терпляче
ми про здирський закордон.

Хай там візьмуть всіх гендлярів
під арешт,
бо я їду до болгарів,
в Будапешт!

(А болгарці, чув від кума,
за будь-що
накладуть рахат-лукуму -
хоч горщок).

Я ж не справлюся з цим лихом,
не здолаю маклаків!
Будь коза - я б їх об’їхав,
будь комбайн - то й поготів.

Але ж я механізатор,
а не РЕВівський купець!
Та в цей сербський Улан-Батор
я не рушу, хай їм грець!

Втік до жінки я, додому:
«Дусю, Дусь!
Може, я без закордону
обійдусь?

Там же ж не колгоспний ринок,
не базар.
Ну їх з їхнім нікотином,
тих болгар!»

Дуся чистить закут кнурів,
заклопотана украй.
Озивається похмуро:
«Знаєш що? Не набридай!

Ти, Миколо, щось лякливий,
я з ветфельдшером зійдусь!
Стільки років - вже он сивий -
все канючиш: «Дусю, Дусь...»

А казав, що з Будапешта,
лицемір,
за юані привезеш ти
сувенір!..

Стерлінгів зміняй сто грамів
зайвини, -
хоч бальзаму із В’єтнаму
притягни!»

Щоб забути весь цей клопіт,
я хильнув щось і заснув.
Снилося мені, що в Чопі
я із поїзда чкурнув;

що мені якийсь транзитник
«жуйку» дав там за омлет,
й запродав місцевий митник
кілька відеокасет.

А проїжджий з Будапешта
в Тель-Авів
дурно дав мені бекешки
для синків.

Я ще викуплю в хорвата
весь кав’яр,
бо ж не зможе він сховати,
він - мадяр...

Звісно, жінка - завжди жінка:
виряджала у вояж -
готувала без спочинку
на всі випадки багаж.

Прощавай, моя бригадо!
От тепер я, далебі,
хоч до родичів в Канаду
можу з’їздити собі!

Пив весь шлях я за Європу
й за від’їзд,
й не відходив аж до Чопу
від валіз.

Там шепнув носій вокзальний
завчасу:
«Якщо є щось нелегальне, -
пронесу...»