Ой, де вчора я був - не згадаю, хоч вбий,
лиш пляшок, пам’ятаю, - невидимо.
Наче, Дуська була, і Тамарка при ній,
й цілувався у клуні з обидвома.

А уранці мені
пояснили тихцем,
що я був очманів,
й стрекотів цвіркунцем,

що недоїдки страв
викидав у вікно,
а про діда брехав,
ніби він - сам Махно.

А опісля - сорочку на грудях подер,
обзивав всіх жінок надто гордими,
а супутників їхніх в куточку припер
й допікав їх блатними акордами.

А іще - до свиней
у повітку поліз,
потім взяв собі глей
та замацав сервіз,

а потому - довів,
що я зовсім без гальм,
бо навмисно побив
у серванті кришталь.

Тут урвався терпець, приступили гуртом -
де й взялася та бісова палиця!..
Пов’язали мене вибивним рушником,
а тоді - за усе поквиталися.

Хтось мене, наче кит,
із цебра поливав,
хтось у танці - в живіт
закаблуками пхав,

хтось вино вичавне
лив у рот з казана -
і жаліла мене
тільки Дуська одна.

І сидів я в комірці й жував комірець,
удавав, що вже згодний остигнути.
«Розв’яжіть! - домагався, - та й справі кінець!»
Розв’язали, бо думали вигнати.

Тут знялося таке,
що не знаю і сам:
як попав на слизьке -
то й продовжив бедлам.

Як шкідник у кіно,
з місця зрушив я хлів,
вибив двері й вікно
та амбар підпалив...

Ой, де вчора я був - не впізнаю тепер,
лиш пляшок, пам’ятаю, - невидимо.
І куди мені дітися зранку в четвер
зі своїми синцями та злиднями?

І такий пригнітив
безпросвітний відчай -
геть один негатив,
хоч лягай та вмирай...

Добре тільки одне -
те, що Дуська таки
пожаліла мене
й узяла в приймаки.