Авжеж, ми випили, але - за Перемогу!
Та, ну їй-богу, - спитай Серьогу!
Й коли б не з тирси вигнана горілка -
були б тверезі до понеділка!

Ми спершу пили на вокзалі у куточку,
знайшли потому на площі точку,
а от в якому номері трамваю -
не пам’ятаю, дійшов до краю.

Я ж пив з горла́, ще й після тамбурних дискусій;
та був як скельце: впаду - поб’юся.
Ну, а коли «коляска» підкотила -
вже в нас сиділо сімсот на рило.

Щоправда, третього ми силоміць втягнули;
ну, тут - помилка, тут ми загнули.
Адже не був на строковій він з нами, -
це ми - з портвейну, це ми - без тями...

А цей - розбиті окуляри й перенісся -
до нас чіплявся, щоб розійшлися.
На «розійтися» - враз я зголосився,
і розійшовся, і розходився!

Але якщо я лаяв щось - карай щомога!
Та це - навряд чи, скажи, Серього!
А що горлали ми слова присяги -
це не з незгоди, а від наснаги!

...Тепер дозвольте кілька слів без протоколу:
чого навчає сім’я та школа? -
Життя саме нам робить застороги!
І тут ми згодні, - спитай в Серьоги!

От він прокинеться - й підтвердить все до краю:
життя хай судить і хай карає!
Так відпустіть нас звідси, добрі люди!
Що вам цей клопіт? Життя ж засудить!

Ви не дивіться, що Серьога все киває:
сержант запасу, - він все сприймає.
А що мовчить, так в нього це - з поваги,
не для протесту, а від наснаги.

Пустіть додому, ми сумирні та смиренні!
Йому ж - в Полтаву, а я - з Ігрені...
А втім - в цей час вже поїздів немає,
й ніхто з попутних не зупиняє...

Приємно все ж, що нас у місті поважають:
дивись, - підвозять, дивись, - саджають.
Розбудить вранці не цивільне «кукуріку», -
сержант підійме, як чоловіка!

Нас чи не з маршами проводять, як проспимся.
Трояк в заначці, тож похмелимся.
І все ж тепер важка у нас дорога...
Ех ти, сердего! Ну, спи, Серього.