«Не вмикай!», «Не чіпай!» -
тут все ясно, бодай;
«Не тулись до дверей!» -
визнаю заклик цей;

«Під стрілою не стій!» -
я тікаю мерщій, -
мотивовані «не»
кожний йолоп збагне.

Та коли раптом «не»
розливай-розпивай -
це дратує мене,
це озлоблює вкрай!

Ось ми втрьох вдаємо
під наметом ларка,
що липке ескімо -
наша мрія бридка.

А чи добре - бульки
рахувать під столом?
Чи то краще таки -
лізти в хату гуртом?

В хаті - жінка хмурна,
хоронитель сім’ї,
й не лічила вона
«ліві» кошти мої.

І почнеться нараз:
порося нагодуй,
налаштуй керогаз,
та паркан добудуй...

Де ж тут сядеш, отак?
Склянку приймеш - та й геть,
ніби я - не козак,
а затюканий кметь.

А йдемо на зади -
там сусідка-карга
через тин, як завжди,
про п’яниць затяга.

Тільки їй відповім -
враз дільничний примчить,
з протоколом своїм
заведеться цю ж мить:

колобродив, мовляв,
купу гною розгріб,
нецензурно співав, -
і налічить п’ять діб...

Ось такий, далебі,
лиховісний врожай
визріває собі
з цього «Не розпивай».

Я ж встаю на зорю
(ноги ще - як чужі),
і потому орю
аж ген-ген до межі.

Десь ополудні, мо’,
краплю квасу ковтну -
та ізнов за кермо,
навіть без тютюну.

Лине нива собі
й під капотом щеза,
й на запеклій губі -
чи то піт, чи сльоза.

Попалити б... Та де:
на ріллі буде брак, -
і на думку спаде
несподівано: «Шляк!..»

А коли в душовій
я змиваю іржу -
ненавмисно, їй-їй,
це уголос кажу.

І докірливо дід,
що тази стереже,
мені дивиться вслід,
і огудив уже.