Вагомий, наче зірка в телескопі,
десь там, у загниваючій Європі,
мистецтво прославляючи своє,
з актрисками розводив шури-мури
обличчя європейської культури
актор Жерар, пробачте, Депардьє¹.

Був хлопець цей шикарний -
ну, зірка із зірок,
настільки популярний,
що впізнають щокрок!

І це не побрехеньки,
помітно це усім:
відомий всім Довженко -
хлопчисько перед ним.

Він хату мав у Каннах для престижу,
а сам наймав куток собі в Парижу
і саморобним гендлював вином.
Бо в Каннах - ловлять поблизу квартири
й купюри всі деруть на сувеніри,
та й полишають голим загалом.

Отож і жив в ґуральні,
вичавлював вино,
а в вільний час - буквально
мозолився в кіно:

то сам когось грабує,
то ловить розбіяк, -
такий вже у буржуїв
невишуканий смак.

І от митці із Укртелефільму
запрошують його у стрічку спільну -
цього, прошу пардону, Депардьє.
Щоб в Києві його не взнала маса,
приклеїв вуса він як у Тараса,
а бульба - і своя на носі є.

В Європі він фанатів
й на зльоті не уник:
білявий кучер втратив
та чорний черевик.

Юрба услід гукала:
«Мосьє, оревуар!
Вертайсь із куснем сала!
Наш любий П’єр Рішар!»

Ось злазить у Борисполі він з трапа,
конфіденційно крізь контроль чалапа,
шепоче прикордоннику «мерсі»,
індиферентно митницю минає,
інкогніто на вулицю пірнає
та анонімно влазить у таксі.

Навала величенька
заповнила майдан,
вітаючи Шевченка
(Італія, «Мілан»).

Всі виграні фінали -
Андрійку завдяки!
Баби за ним вмирали,
і навіть мужики.

Шофер вмикає вогник та лічильник,
і враз - Жерару тицяє мобільник:
«Вас дуже поважає мій малюк!
Коли ще перестрінемось ми знову;
будь ласка, заспівайте колискову,
шановний наш Миколо Кондратюк!»

Вже критися незмога:
«Я, - каже, - Обелікс²!»
«Вам - площу Перемоги?
Так це - неподалік».

В очах - імла зелена,
і вже - усе одно,
і в позі супермена
він втупивсь у вікно.

Та тут його кіношники здогнали,
втішали, єври в гривні обміняли,
бо це ж - культурний обмін двох держав...
Таксист сварився: «Зіпсували їздку!
Що за респект якомусь Обеліску?
Учора я Сердючку підкидав».