У державі, споконвік береженій,
де не знали, що таке колотня,
десь узявся дикий вепр навіжений
(це така собі несвійська свиня).

Сам володар, хоч престиж мав найвищий, -
не мисливець, та й в літах, як на гріх.
А тим часом той звірюка понищив
вже добрячу площину зернових.

І володар тоді виніс ухвалу:
«Всі ж від цього розбишаки дрижать!
Так що, хто його поробить на сало -
той у хату мою ввійде як зять».

А у тій ошаленілій державі
(від воріт - через майдан навпростець)
жив собі, непоказний, але жвавий,
повернувшись із війська, стрілець.

В нього сходились дружки потаємці,
щоб спокійно нахилити винця...
Тут набігли холуї-порученці
й на садибу потягнули стрільця.

І володар там стрільцеві промукав:
«Хоч ти й випивши, одначе затям:
як вгамуєш цю трикляту свинюку -
то і доньку я за тебе віддам».

А стрілець йому: «Найшло щось на тебе?
Скнарість - дуже неприваблива річ!
Бо дочка твоя - мені без потреби,
колієві - виставляй могорич!»

А володар: «Він таки її візьме!
Чи вже піде не в корчму, а в тюрму!»
А стрілець: «Ну, це відрижка царизму!
Та тепер - хоч би там що - не візьму!»

І вони так сперечалися, поки
аж до самого села не допер
той ікластий і як танк товстобокий,
знахабнілий від безкарності вепр.

Що тут скажеш? Могорич сторгувавши
й змордувавши кабанюгу внівець,
збіг у шо́фери до міста назавше
й там на вчительці женився стрілець.