Певне, хильнувши півлітру,
маляр прадавній один
здуру придбав десь палітру
й з фарбами кілька чарчин.

Тут йому спало на здогад:
треба ж натуру, мабуть!
Бачить - привабливі ноги
з гордим обличчям ідуть.

Кинувсь до кралі він шпарко:
«Чула, що кажуть у нас? -
Дант для своєї Петрарки
пише гаївки весь час!

Я ж - представник авангарду,
вражу нараз той Париж!
Звати мене - Леонардо,
ти роздягайся скоріш.

Згодом тобі алілуя
буде співати весь світ!
Дай я увесь намалюю
твій видатний габарит!»

Та, обсмикнувши спідничку,
мовила пані йому:
«Я ж бо палка католичка,
спіднє отак не зніму!

Так і тягають в постелю,
ніби базар - це бордель...
Й ти іще - ач, Боттічеллі!
Просто, диви, Рафаель!

Я взагалі - із шляхетства,
ти мою гідність блюзниш!
Мало що ти - для мистецтва,
ти одружися раніш!

От все і буде, - у спальні,
так і затям собі, Льонь!
Мало що ти - геніальний,
ми не дурніші, либонь!»

«Як же ж? У мене ж - натхнення!» -
вигукнув маляр-естет...
Й сталося все: наречена,
ЗАГС та весільний бенкет.

З неї робив він ескізи,
креслив Джоконду прудку;
він називав її Ліза,
так і писав у ріжку.

Подругам всім у райцентрі
все вихвалялась вона:
«Здибала інтелігента
й стала справдешня жона!»

Й поки художник Джоконду
вдень і вночі малював,
шкірила зуби ця блонда:
ох же ж і дурник, мовляв...

...От ми й розкрили зненацька
посмішки сенс: козаки,
з нашого з вами простацтва
потай кепкують жінки!