Урве життя моє керманич-солопій,
мій труп із морга не затребує ніхто, -
й мій череп візьмуть у музей на упокій,
кістяк здадуть на доміно та на лото.

От повечеряю - й скапучуся собі:
нікчемність власна - це така невтішна річ...
Ні, хай це станеться уранці, далебі, -
а то пролежиш, поки схопляться, всю ніч...

В музеї завчено дуритимуть народ, -
та й чхати всім, кого занесло у музей.
Мій череп видасть дурилюд-екскурсовод
за крок проміжний від горили до людей.

А ще - на стані польовому, під обід,
жбурнуть на стіл кістками з цятками мене,
й зробивши «рибу», може, вперше мій сусід
мене незлим та тихим словом пом’яне...

Я йшов як всі, ну, може, трохи - у хвості,
дощем мочився, та під сонцем звично сох...
Мені повагу виявляли тільки ті,
з ким у куточку «міркували» ми на трьох.