Десь наприкінці землі, де небо стомлено
похиляється за обрій й за горбок,
височіла геть самісінька хоромина,
чимось схожа на Будинок профспілок.

Сяє в смерку, як скарбівня,
гейби диво світове,
а в споруді тій - царівна
як невільниця живе.

Ольдеквіт без ніг-без тулубу худобину
стерегти будівлю вимусив зі зла,
та по-своєму нещасна та пригноблена
Голова ота Кобиляча була.

Від журби по рідній нені
Голова завжди в сльозах,
в неї - слині патогенні,
в неї ікла - всім на жах.

Ольдеквіт же ж - він від пристрасті до дівчини
кілограмів втратив близько сорока,
й став по-своєму нещасний та пригнічений,
бо ця твар його до діви не пуска:

- Та ж пусти мене, чого ти,
я ж від збудження лящу!
- Хоч звільняй мене з роботи -
а нізащо не впущу!..

Бідний парубок Іван робив всім закиди:
- Шкодять кляті ольдеквіти, як же ж так! -
Він весь час, як десь чогось - так враз вліза туди,
він по-своєму нещасний був дивак.

Вітамінів, мо’, замало,
чи спадковість це така, -
на душі тривожно стало
у Іванка-глупака.

І підняв він руку, хтозна-як озброєну,
проти різних баб Ягів, бо невтямки,
що такі ж вони нещасні всі по-своєму,
ці самотні та знедолені жінки.

Мавочок скількох уразив,
й звабну серед них таку...
Вранці роздививсь - так зразу
шкода стало глупаку.

Тільки все ж Іван, дуби як витязь хилячи,
не миритися, а битися прийшов...
Раптом бачить: Голова лежить Кобиляча, -
й відрубав її Іванко без розмов.

Що від чого їй відбито? -
не утямить Голова.
А Іван - до Ольдеквіта, -
аж мигоче булава.

І кричить він отому багатоженцеві:
- Потіпаха ти, сконав би вже мерщій!
- Я б і радий, - каже той, - від абстиненції,
та не можу: я ж безсмертний, як Кощій!

А Іванко - як затятий:
- Ах ти нечисть і нехлюй!
Сам-один в стількох кімнатах -
ще і дівку вкрав, буржуй!

І з цих слів, хоч неясних, але ядушливих,
в Ольдеквіта закрутив чомусь живіт,
й сам помер він, тільки зойкнувши зворушливо, -
неосвічений він був, цей Ольдеквіт.

А Іванко долю власну
спересердя був прокляв,
та по-своєму нещасну
ту царівну... врятував.