Що зі мною, сон - чи ні:
домовина в церкві,
й правлять помин по мені
привиди примерклі.

Промовляли - хай їм грець! -
тости та заздравиці;
ссання крові залишили на кінець,
коли хто цікавиться.

В гроб запхали бозна-як,
а найдужчий вурдалак

все втискував, влаштовував
і щільно утрамбовував,
з натуги чмихав, спльовував,
аж ікла повисовував.

Панночка - як той вампір,
раб гематогену -
втупила жадливий зір
у стегенну вену.

Сотник виступив із лав,
підійшов - ой, лишенько! -
і промову гнівну проказав
проти кровозмішення.

Й весь відьмацький караул
став до кола упритул,

навівши зглядів серію
на черевну артерію;
ох, страва в кровожерів я, -
тож більш не повечеряю!

Зачекайте, упирі,
кров чавити й жерти!
В мене крутить все в нутрі, -
отже, я не мертвий!

Підливала пійло зле
вчора відьма доблесна -
загадала смерть мою, але
упіймала облизня.

Хто зі мною разом пив -
справді, вже життям сплатив,

та я - цілком захищений,
хай зілля й неочищене:
імунітет підвищений
рятує від бабищ мене.

То чого ж лежу я так -
дурня з себе граю,
і який же я козак,
що зомлів з відчаю?!

Я би спробувати міг
врятувати кров свою -
та, затамувавши кровобіг,
марно не геройствую.

 
 

 
 
 
 

 
 
 
 

 
 
 
 

М’язи пружити не став,
і псалма не заспівав,

бо хто не напинається -
в житті не переймається,
той менше надривається,
тож краще зберігається...

Враз пройняв мене озноб:
Вій прийшов банькатий!..
Мабуть, скажете - було б
досить сон урвати?

Тільки - ось чого боюсь,
поки біси тішаться:
от візьму прокинуся - а дзусь,
всі вони залишаться!..