В одній такій собі державі -
далеко десь, колись давно,
знайдіть самі, кому цікаво -
лиш той був гідний шани й слави,
хто дудлити умів вино.
Там цар - близький був до народу:
у бороді тридобовій,
кучматий, неумитий зроду, -
таку підтримував він моду;
ну, словом, - наш і в дошку свій.
І ті чи інші іноземці
(інакомислячі, ніж ми),
до нас припхавши потаємці
чи гласно - ніби підприємці -
із закордонної пітьми,
бували вражені не гамом -
у них там у самих бедлам, -
не тим, що мало що ми тямим
й радіємо на сонці плямам,
а тим, що зовні цар наш - хам.
В царя була дочка шикарна,
хоч трішечки не без проблем:
нирки - на обліку в лікарні,
й сама - у списках буцегарні,
бо з пелюшок же ж - під джмелем.
А цар знайти хотів хлоп’ягу-
п’яничку в чоловіки їй,
бо п’янство він вважав за благо,
хоч пити сам не міг, сердяга, -
такий у нього жереб злий.
Він зранку тицяв доньці в руки
півпляшки трунку хапкома:
«Хоч ти ковтни цієї штуки...
Якби ти знала, що за муки -
не пити разом з усіма!
Мені б - зятька, що вуса б витер
і випити на людях міг -
хай без горілки - пива літр
(хоч, звісно, гроші це на вітер)...
Тоді - приходь на мій поріг!
І недаремно я зарані
шукаю зятя у корчмі, -
у нас життя - як на вулкані:
якщо таке говорять п’яні -
то що в тверезих на умі?!
Так от, якщо тебе побачу
з одним із непитущих тих -
адже мою ти знаєш вдачу
і руку керівну гарячу -
нещасний буде той жених!..»
І працювали неухильно
усі шинки без вихідних,
бо цар наш дбав про нас, похмільних,
про всіх запійних та ханиг.
Душок тверезої зарази
не міг він вивести ніяк,
й таємно видавав укази
на користь бідних та пияк.
По стінах лозунги висіли, -
такі, щоб бачив кожен кметь:
«Пиятиці - всі наші сили!»
«Протверезінню - наше “геть”!»
А принципово непитущих -
кого куди і що кому:
у божевільню - невгавущих,
а інших деяких - в тюрму.
Але тверезі мракобіси
не кидали своїх атак,
тож ми, як віддані гульвіси,
теж пильнували, що та як.
Як мітинг проти перегару
збереться - ми їх хвать в кільце,
спорожнюєм у себе тару -
і ну їм дихати в лице!
Горланять про життя тверезе -
із шлангів мочим цих персон!
А там у нас - не сік берези,
а седативний самогон.
А в них вже десь узявся лідер,
круг нього згуртувався блок, -
і знов на наш священний літр
вони здіймають свій дрючок.
І йшли вони не на бенкети,
а на роботу, - от козли!
І наші проти них пікети
встояти п’яні ледь могли.
Увечері на люди вийти
уже дерзали скрізь вони:
сидить, не п’є і нюха квіти,
без жодної в очах вини!..
Аж ось в царя зятьок з’явився, -
усі святкують алкаші:
він так з тверезими зчепився,
на боротьбу із ними звівся -
аж стало легше на душі!
Тепер шкідницькі ті діяння
припинені: тверезих всіх
хапають - й відправляють зрання
на примусове лікування
в профілакторіях-пивних.
Спочатку їм - вино столове,
затим - портвейної бурди,
а під кінець - «білоголова»...
П’ять діб - й вони уже готові,
із нами - раз і назавжди.
Й так ворогів і перелущив...
Оце зятьок! А хто ж то він,
такий меткий, такий тямущий?
А він - це лідер непитущих,
в якого виник смак до вин.
|