Прошу пробачення зарані,
що все, що я тут розповім,
укоїлось не на майдані,
а поміж голих, в нашій бані,
червоним святом черговим.

Цей храм, належний гігієні,
миття суспільний інститут -
ураз поняли теревені,
що дулю маю я в кишені,
хоча - які кишені тут!

І всі, тверезі та похмільні,
але свідомі не за страх,
відмиті вже, та завжди пильні -
до мене кинулись з парильні
на всіх парах, на всіх парах!

Ми ж - однієї статі люди,
не бийте по хребту цебром!..
Та бачив тільки я усюди
вагомі вияви огуди
усіх гуртом, усіх гуртом.

Наколки ряжами прикривши -
мовляв, що ще ховати нам? -
несли як зброю - перше-ліпше:
хто - віник, хто - з окропом ківшик,
а хто - апендицитний шрам.

І змився я, як був немитий,
соромлячись своїх тілес.
А дід Панас, найбільш сердитий,
услід мені жбурнув корито,
як ветеран НКВС...

Тож я з тих пір - щовихідного
гуляю довго під дверми:
хай він домиється, їй-богу, -
ми почекаємо, нічого,
ми не пани. Пани - не ми!