Я зараз лусну, стриматись несила!
Таке паскудство, - не стачає зла:
мене сьогодні Муза навістила...
Посиділа хвилинку - і пішла.

Резони в неї - згоден я - великі:
цнотливість - таки зваблива, мабуть.
Бо що це: Муза, ніччю, в чоловіка...
Тут казна-що про неї наплетуть!

Та все ж - злощуся я не без причини:
ця Муза - бач, незаймана така -
засиджувалась навіть у Тичини,
не кажучи про тижні у Франка!

Перо я був вже витягнув з кишені
(я пір’я перед тим із гусок тряс)...
Вона пішла, а з нею - і натхнення,
ще й мерин зник на прізвисько Пегас.

Вона пішла, любителька Сосюри,
моїх не оцінивши почуттів,
до іншого подвижника культури...
Не тим її я, видно, пригостив.

Вона ж мені нічого не сказала,
який у муз буває раціон!
А он тепер - завітрюється сало,
видихується ліпший самогон...

...Роки - як в череді худоба свійська:
минуть без Музи чергою роки...
Вона пішла безмовно, по-англійськи,
але мені лишились два рядки.

Без сумніву, я - геній, видно оком!
Ось два рядки, - шедеври явні два:
«Реве собі та стогне Дніпр широкий,
сердитий вітер гучно завива!»