Вчора в кузні у нас - де й узявся той псих,
тиче гроші: ладнай йому пічку!
Я кажу, щоб відстав: «В мене грошей отих -
міг би греблю звести невеличку».

Та йому - чорт не брат, -
треба пічку нараз:
бачте, в нього - FIAT!
(Це по-нашому - ВАЗ).

Він на кошти свої чималі
чортопхайку придбав, “Жигулі”.

Він і справді - без гальм: «Хочеш - “Мальбора” блок?»
От же ж, думаю, вдача купецька!
«Та мені, - відмовляю, - шахтарський дружок
кишинівське привозить з Донецька».

Ну, він сам запалив - та ізнов за своє
(а цигарка - смердить, як махорка);
враз скидає штани - і мені їх дає:
«Ось “техаси”, сливе із Нью-Йорка!»

І як дасть гопака
через двір без штанів:
«От фортуна яка, -
уламав, вдовольнив!

Недарма ж я сиджу в кабалі,
у боргах за свої “Жигулі”!»

Я, було, сторопів - та отямився враз,
і кепкую вже з цього гевала:
«Я спортивне кермо щойно ставив на МАЗ -
так мені макінтош здарували!»

Він - у крик, що він вчений, що він патріот,
що він автор аж двох дисертацій
про братерство та єдність всесвітніх істот
у аспекті суспільної праці!

«Я й дублянку віддам, -
забезпеч тільки рух!» -
А на що вона нам?
Ну, кожух - і кожух.

І чого він придбав взагалі
нікудишні свої “Жигулі”?..

Він іще мене, шельма, й на жалість бере, -
півгодини стояв теревенив,
як він змерзне, застудиться, й навіть помре
від запалення свіч та легенів.

«Я ж свій плеканий ВАЗ, свій колишній FIAT -
розіб’ю об могилу Тольятті!
А Державної премії лауреат
згоден взяти уламки трикляті...»

Підступає впритул, -
я шарахнувся аж:
«Хочеш - в місті загул?
Хочеш - в центрі гараж?

Найдорожчі мені на Землі
заповітні мої “Жигулі”!»

Чоловіче, залиш свій гараж при собі,
а мені в ньому сенсу немає.
Як мені волоктися туди, далебі?
Може - прямо з села на трамваї?..

«Так чого ж тобі треба?» - кипить цей нудьгар,
і тоді я промовив з досади:
«А влаштуй мою Дусю приймати загар
в санаторій Верховної Ради!»

Тут він змовк - і у путь
(як усі, пішака), -
притулятись, мабуть,
на роботу в ЦК...

І не знає, що ми, ковалі,
не берем у ремонт “Жигулі”!