Якось ввечері патриції
скупчились на Капітолію, -
вчути плітки-небилиці, і
спити трохи алкоголію.

Не слідкуючи за дозою,
дядько Марк про щось замарився,
ссав нектар, немов амброзію,
й неабияк нанектарився.

Й під античною колоною
він промимрив: «Друзі-братчики!
Зі своєю я матроною
розлучуся, - от побачите!

Бо ж зачитується п’єсками,
най би трясця їйній матері!
В хаті стіни всі - під фресками
популярних гладіаторів!

І кричить: «Від безкультур’я я
скоро стану істеричкою!» -
словом, біситься, як фурія,
підохочена сестричкою.

Під одною з ними стріхою
не вживусь, - такі обставини.
Вже раби у вічі чмихають...
На війну би - так нема війни!

Я порушу всі традиції,
поступлюся привілеями...
Деградую я, патриції,
дудлю зілля із плебеями!

Й хай глузують пролетарії,
хату - двом лишу мегерочкам,
а усі, що є, денарії
віднесу мерщій гетерочкам.

У гетер - любов відчутніша,
й обіцянка насолод в очах;
у гетери хоч розпутніше,
зате гарпії - не в родичах!..» -

І ще довго Марк в розпаленні
малював свою ідилію -
й зустрічав мовчазне схвалення
(коли вірити Вергілію).