Спозадавна в Індії
мешкали вони, -
зовнішності видної
велетні-слони.

Слони слонялись, поспіль сіромасті;
один був білий (за́вжди він як здрасті).

Він був тихий, хоч - як трактор, трьох із чимось тонн,
бігати любив наперегони;
був поміж співбратів сірих білий слон -
чистий казус білої ворони.

А на мене в Індії
вже чекав прийом,
й представник Президії
вшанував слоном.

«Навіщо слон?» - спитався я у перця,
а він такий: «В слоні - велике серце...»

Слон зробив мені «бонжур», і я йому - «пардон»;
та незле я слово мовив стиха,
бо, як з’ясувалося, цей білий слон
був така білесенька слониха...

В нас пішли відвідини
й проводи гучні;
мандрував я в Індії
верхи на слоні.

Ми разом з ним - де тільки не бували!
Але ніде не коїли скандали.

Час від часу йшли співати десь попід балкон,
й мав я успіх у сеньйор у сарі;
може, це від того, що мій білий слон
був гучний, мов баба на базарі...

І гуляв я в Індії,
ніби на Дону:
нетрі тамариндові -
дріб’язок слону.

Але ж - це Ганг, там хінді та бенгалі,
й ми я́кось розминулись на привалі...

Я весь Ганг обнишпорив, забувши геть про сон,
мов Слоні́вку, всупереч завадам!
Тут брамін сказав мені: «Твій білий слон
стрівся із слоновим білим стадом...»

Я журився в нидінні
зранку дотемна;
враз мені із Індії
хтось прислав слона:

високий в нього був художній рівень,
матеріал - слоновий білий бивень...

Кажуть, сім слонів на шафі - вельми добрий тон;
тільки от - я сам теперь як здрасті:
хай гуляє в білім стаді білий слон,
хай живе, а не «приносить щастя»!