Я колись теж помру, бо колись ми усі повмираєм,
Угадати б лише, що не сам, щоб у спину ножем.
Адже вбитих жаліють, відспівують, балують раєм, -
Не скажу про живих, а покійників ми бережем.

Упаду в грязь лицем, повернуся ефектно я набік -
І ударить душа на украдених шкапах в галоп.
Дивні райські сади! Назбираю рожевих там яблук...
Жаль, сади стережуть і стріляють без промаху в лоб.

Прискакали, дивлюсь - перед нами не рай, а мервота:
Неродючий пустир і суцільне ніщо - хто ж посмів?!
І на пустищі тім височіли великі ворота,
Й величезний етап - тисяч п’ять - на колінах сидів.

Як іржав корінний!Я ласкавим смирив його словом,
Ледве вирвав з мачул реп’яхи й чорну гриву заплів.
Сивоглавий старик все возився із засувом знову,
І кректав, і бурчав - відчинити воріт не зумів.

Хоч намучився люд, а ніхто не почув тут прокльону,
Лиш навпочіпки він з онімилих колін пересів.
Тут малина, братва, - зустрічають малиновим дзвоном.
Все вернулось на круг, і розп’ятий над кругом висів.

 
 
 
 

Я пізнав старика по сльозах на щоках його впалих:
Це Петро ж бо Святий - він апостол, не я - філантроп.
Ось і кущі-сади, в них багато морожених яблук...
Та сади стережуть - і стріляють без промаху в лоб.

Всім нам блага подай, чи багато хотів же я́ благ?!
Тільки б друзі були, та дружина - заплакала щоб...
Ну, а я вже для них назбираю рожевих там яблук...
Жаль, сади стережуть і стріляють без промаху в лоб.

 
 
 
 

 
 
 
 

І я коней погнав геть від місць тих таких непривабних, -
Коні просять вівса, та вудила - і я закусив.
З батогом уздовж кручі, над прірвою пазуху яблук
Я для тебе везу, як завжди, не жаліючи сил!