Мости згоріли, вгиблюються броди,
І тісно - бачим тільки черепи,
Всі перекриті виходи і входи,
І шлях один - ідем, немов сліпі.

Мов пари коней, звиклих, що ніколи
В цім світі не позбутися офір,
Іде юрба по замкненому колу,
Втрачаючи у нім орієнтир.

Потрапила під дощ, тече палітра,
Вриваються галопи в полонез,
Немає квітів, пахощів і ритмів,
І навіть кисень із повітря щез.

І нічиє безумство чи натхнення
Не перерве цей вічний рух планет.
Чи справді це для нас благословення,
Той самий нескінченний рух вперед?