Не вірив зроду я у міражі,
В прийдешній рай не склавши чемодана, -
Учителів пожерло море лжі -
І виплюнуло біля Магадана.

Поглянеш на невігласа й зітхнеш,
Від нього відрізнявсь я дуже мало,
І не залишив скалки Будапешт,
А Прага серця все ж не розірвала.

А ми в житті шуміли, як на сцені,
Ми плутаники, ще ж бо хлопчаки, -
Та швидко нас помітять, бо шаленні...
Ей! Проти хто? Намнем йому боки!

Ми відчували завжди небезпеку
Задовго до початку холодів,
Була, мов лярва, ясність недалеко -
І душу відкривать ніхто не смів.

І хоч нас хижо кулі не косили,
Ми часто не підводили очей, -
Ми - діти тих страшенних літ Росії,
Глухі часи споїли нас, ачей.