Н.Р.
Я біду свою несла
до полонки край села...
Підломився лід - душа провалилася,
тягарем пішла на дно,
а моя Біда вгурно
за краї усе одно
зачепилася.

З того дня Біда тяжка
повсякчас мене шука;
з нею вештають чутки з небилицями.
А про те, що я жива -
знала вільха вікова,
й може - оленів зо два
з оленицями.

Хто із них звістив його,
полонителя мого?
Тільки видали мене, розбазікали...
І помчав до мене він,
все поставивши на кін,
а Біда йому вдогін
захихикала.

Він спостиг мене, здогнав,
взяв на руки, обійняв.
Поруч з ним в сідлі Біда веселилася...
Він затриматись не міг,
тиждень сплинув, наче миг,
а Біда до хати - шмиг,
й залишилася.