Чується: біда іде,
їй ворота відчиняють, -
випала нам смуга, де
в жінки сльози висихають.

Значить, більше молоду
не цікавлять вбір та втіхи;
раз веде біда біду -
хай, у долі на виду,
поруч будуть наші лиха.

Не зіб’ють мене лжею-мрякою, -
ще серця у нас не схололі!
Вороння над ним хай не крякає, -
вбережу його і в неволі.

Понаїхали свати, -
певне, щоб сміялись люди.
Хоч волам хвости крути,
тільки сватання - не буде!

Линуть співанки увись
й повертаються з підхмар’я,
щоб згадала я: колись
у перестрічі зійшлись
квітки дві - Іван та Мар’я.

Путь-доріженька хай веде мене,
не минаючи й муки-болю,
до коханого, - хоч у темені,
хоч на край землі, хоч - в неволю.

Вітре добрий, сповісти
козаченька у в’язниці:
це - надію принести
подум мій до нього мчиться.

Хай він серце береже
і не думає лихого,
хай надіється, адже
поміч Мар’єчки - уже
наближається щомога.

Хай не нудиться і не мається,
бо ж немарно - квіт в чистім полі
нашим іменем називається, -
так не згине ж він і в неволі!