Початкове слово
про Вітьку Корабльова
й дружка його одвічного
Ваню Диховичного.

Що не так із п’ятим1 «А»? -
Як зірвавсь зі швори весь!
Віра Павлівна сама
з ним не може впоратись.

Долітали аж до стелі,
як ракети «Фау-2»,
то натоптані портфелі,
то образливі слова.

Хтось, досвідчений в дуелях,
двері партою підпер,
й герць наступний на портфелях
далі гіршив інтер’єр...

Коли це не жартома -
буде ого-го іще!
Що ж таке із п’ятим «А»,
з чого все побоїще?

Висновок чиєїсь мами
був готовий нашвидку:
«Це - від програшу “Динамо”
в першім колі “Спартаку”!»

«Ні, - згадав був тато Ірки, -
свари - завжди про одне:
хто до верхнього одвірка
без розбігу дострибне...»

І тоді, в бурхливий час
диспуту завзятого,
командирували в клас
піонервожатого.

Вчув здаля вожатий Юра,
як буянить дітвора:
«Головне - література!»,
і - болільницьке «ура!»

Та перечив дехто першим,
і розносилось з вікна:
«У добу космічних звершень -
важить техніка одна!»

Був вожатий - не дурний,
мовив: «Й хай розноситься!
Це - не розбрат голосний,
це - різноголосиця».

Перший голос був не зичний,
не ревів, мов зграя труб, -
був це Ваня Диховичний,
всім відомий книголюб.

Голос другий - винятково
наполегливий й палкий, -
тільки Віті Корабльову
міг належати такий!

Загалом, підстав нема
для тривоги, геть її:
не зчинилось з п’ятим «А»
жодної трагедії.

* * *
Ваня був оратор вдалий:
так цікаво повідав,
що, заслухавшись, бувало,
клас перерву пропускав!

Й хай єхиди якнайбільші
кпили: він пухкий, як сніг;
а зате - напам’ять вірші
довго він читати міг:

хоч про «шашки наголо»,
хоч про бій вітрильників...
От півкласу і було
Ваніних прихильників.

Але й Вітька теж у масі
певний мав авторитет:
він зробив у третім класі
гідро-пневмо-пістолет.

Перевірку за рікою
він для хлопців влаштував -
пістолет стріляв водою
й більш ста метрів струмінь дав!

І в усіх дворах навкруг
втішно всім завсідникам,
що у них дворовий друг
ходить винахідником.

Зав’яжи йому всі очі
та завдання розтлумач -
то й на дотик він робочий
зложить радіоприймач.

Змайстрував електропраску
аж на сорок кіньских сил
та приладив автозмазку
в холодильник марки «ЗІЛ»;

місяць щось конструював
із дротів та чобота -
й школі враз подарував
справдішнього робота!

Та настройку Вітька здвинув,
й робот став ловити ґав:
він пізніше на хвилину
дзвоник на урок давав;

а іще - кружляв навколо
й уривався раптом в клас...
Діда вітькиного в школу
викликали вже не раз.

Дід сказав: «Вітька́ мого
вплив псує спадковості;
втихомирити його -
на загальній совісті!»

(Дід і сам, усім на подив,
надто запальний бував;
щось весь час він винаходив
й «ра́ціо-налі́-зува́в»).

От і знадобились збори, -
рішення якесь знайти;
та, до речі, ще й докори
щодо Вані розгребти:

на історії Іван -
у званні блискучого,
в математиці - профан,
в ролі відстаючого;

він - знавець літератури,
приклад з нього брав весь клас;
на уроках фізкультури -
він «захворював» ураз.

Де колись якесь змагання,
зразу перший - Корабльов;
ну, а Диховичний Ваня -
у болільниках ізнов...

Вітька ж - не читав книжок,
бо вважав причудами,
й кожний в нього був рядок
з помилками грубими;

насмішив і педагога,
Віру Павлівну саму:
Біломор-канал у нього
раптом впав у Колиму!

Плутав дати історичні
і культур взаємовплив;
а зате він блискавично
чи́сла множив та ділив.

* * *
...Збори йшли - аж вився пил,
кожен ладен битися;
розділилися навпіл, -
так зручніш сваритися.

 
 
 
 

У дівчат - свої підходи,
в справі цій - звичайно мир:
хто у класі верховодив,
той і був у них кумир.

Та теперь - проблема, згодься:
два рівнісінькі кути,
два великих полководця;
під чиї знамена йти?

Супротивникам на страх
готувались подвиги,
й розійшлись по таборах
навіть ліпші подруги.

З цього боку: «Фізкультура!
Техніки пріоритет!»
А відтіль: «Література!»
Ці: «Атлет!» А ті: «Поет!»

«Ванька - млявий, Вітька - жвавий,
й навіть робота зліпив!»
«Космонавт Титов на вправи -
з томом Пушкіна ходив!»

Й так би й бились до сих пір
повними портфелями,
й жований літав папір
справжніми шрапнелями...

Та, почувши про Титова,
всі по партах розійшлись, -
після Ваніного слова
запал дівся весь кудись.

І тоді згадали, нащо
був цей спір до хрипоти:
не призначити, хто́ кращий,
а двом хлопцям помогти.

Й рішення знайшлось під сміх,
вже без спору жодного:
підопічним кожен з них
став один у одного.

* * *
Вітька й Ваня сторопіли,
вчувши про такий підхід;
втім, що́ збори ухвалили -
те й виконувати слід.

«Значить, так: бігцем за місто!» -
Вітька перший в шефи встиг.
Ваня, хоч і змок геть-чисто,
та до фінішу добіг.

І даремно реготав
Корабльов над Ванею:
вдома Ваня Віті дав
книжку про Іспанію.

 І змагались два лукавця
 не без грішної мети:
 кожний іншого старався
 до знемоги довести.

 Ваня трохи що не плаче:
 кожний день - то вплав, то вскач,
 то візьми ріши задачу,
 то сідай паяй приймач...

Але й Вітьку він припер
шимпанзе й горилами,
й вірші той завчав тепер
сторінками цілими!

І під час взаємних звітів
раптом Вітька проказав:
«Знаєш, Ване, я помітив:
залюбки читати став!»

Й Ваня посміхнувся щиро:
«Силу я набув таку,
що тепер рази чотири
підтягнусь на турнику!

Добре, що мене привчив
ти до акробатики...
А на днях - мене хвалив
вчитель математики!»

І збагнули враз обоє:
«Стали друзі ми?» - «Авжеж!..»
Та такі, що і водою
їх тепер не розіллєш.

...Кажуть, приклад - одиничний;
та у школах знов і знов
буде й Ваня Диховичний,
буде й Вітька Корабльов.

І не встежиш за всіма, -
стільки їх з’являється...
Ось що вийшло з п’ятим «А»!
Як це вам вбачається?