Коли вода всесвітнього потопу вернулась у таємне джерело, із піни майже вщухлого потоку на світ Кохання потайки прийшло - і у повітрі розійшлось до строку, а строку - сорок со́років було. І диваки, що є ще між людьми, цей мікс вдихають повними грудьми, й не ждуть собі ні схвальних слів, ні гнівних; й гадаючи, що дишуть просто так, вони раптово попадають в такт чиїхсь таких же подихів нерівних... Тільки - почуттю потрібен час, щоб узнати правду вікову: «я кохаю» - переходить враз в «дихаю», чи навіть у «живу». І будуть мандри в просторах Кохання: у цій країні - тисячі шляхів! І лицарів своїх - без потакання воно перевіряє на розрив, запалює тривоги й хвилювання, примушує забути про спочив... Але безумців вже не вберегти: на будь-яку ціну готові йти, і без вагань життям би ризикнули, аби оцей - немовби із казок - не розірвався чарівний зв’язок, який між ними щойно протягнули... Свіжий вітер обраних п’янив, з ніг збивав, із мертвих підіймав... Знай, що ти не дихав і не жив, коли ти ніколи не кохав! Та дехто із уражених Коханням - фатальної розв’язки не уник. Їх лічать балачки й пащекування, але на крові мішаний цей лік. А ми влаштуєм тихе поминання полишених на тих полях навік... В них голоси співзвучними стають, встеляють квіти душам їхнім путь, і Вічність з них зняла усі закови; і з радісним зітханням на вустах зустрітись зможуть на хистких мостах, на розстанях вузьких Світобудови... Тож нічим коханих не бентеж, щастя їм, - вві сні та наяву! Дишу я - й кохаю, отже, теж! Я кохаю - й отже, я живу!
© Олена Побийголод. Переклад, 2021