Ридма сміюсь - як у кривих дзеркал, -
Мене, мабуть, так спритно розіграли:
Гачки носів і аж до вух оскал -
Як на венеціанськім карнавалі!

Вкруг мене все змикається кільце -
Мене хапають, втягують у пляску, -
Так-так, нормальне, начебто, лице,
Ймовірно, всі тут прийняли за маску.

Петарди, конфеті... Та все не так, -
І маски дивляться з докором вже на мене, -
Вони кричать, що знову я - не в такт,
Що наступаю на ногу партнерам.

Що вдіяти мені - втікти мерщій?
А може, разом з ними веселитись?..
Під звірів масками бо, ще не без надій -
У багатьох з них і людські є лиця.

У масках всі, в перуках - як один, -
Казковий хто, а хто - літературний...
Сусід мій зліва - наче арлекін,
А інший - кат, а кожен третій - дурень.

Один - себе старався обілить,
Інший - сховав особу від «огласки»,
А хто - вже і не в змозі відрізнить,
Своє обличчя від чужої маски.

Я в хоровод вступаю, регочучи, -
Та все-таки ледь неспокійно з ними:
Раптом комусь та маска - ката чи,
Сподобається - й він її не зніме?

Чи арлекін залишиться сумний,
Милуючись лицем своїм «печальним»;
Що, якщо вигляд дурнуватий свій
Так і забуде на своїм, нормальнім?

Як не прогавити, як доброго вгадать,
Напевно як вгадати чесних нині? -
Навчилися вже маски всі вдягать,
Щоб не розбити лиця об каміння.

Проник я в таємницю, разом з тим -
Аналіз точний мій, я впевнений, наразі:
Байдуі маски так потрібні їм -
Як захист від плювків та від ляпасів.

За масками ганяюсь по п’ятах,
Та жодну з них не попрошу відкриться, -
Що, якщо маски скинуть, а там - жах:
Все ті ж, ті ж напівмаски-напівлиця?