Я був душа дурного товариства,
Ото ж відверто я скажу тобі: -
Мої всі дані, як на всіх «артистів»
Чудово знали тут, у КДБі.

У мені вся вулиця кохалася
І весь нічний Савьолівський вокзал.
Я знав, що мною хтось цікавиться,
Та інтерес той довго зневажав.

Своя людина я був у скокарів,
Своя людина був у щипачів1,
А їх начальник, якийсь Токарєв,
Через мене не дрімав вночі.

У житті ні разу я не мучився,
Також не нудьгував без мокрих справ, -
Та одного разу, хтось десь ссучився -
Навів, доніс, а коротко - продав.

Поводився начальник неуїдливо,
На допити частенько викликав, -
Я теж поводився привітливо,
І, навіть, скромно йому відповідав.

Що не брав на душу я усіх мерців
І долю - не кидав я сатані, -
«Картини мирні я бачив уночі,
І бачив МУР ваш часто у труні!»

Моя справа слідча не залежалась,
Жаданий вирок зрештою почув, -
Все мені дали, як і належало,
Та прокурор додав «п’ятірку» - не забув.

Бажав адвокат мій, щоб по совісті,
За сміх веселий, а також норов, -
А гнида-прокурор - сама суворість,
Був, певно, не правий, не спорю.

Так «згасала» творчість всіх «артистів»,
Я став любити - тихі комиші, -
Не буду я душею товариства,
Якщо немає у ньому душі!