Всю війну під зав’язку я додому тягнувся.
Хоч часом гарячково - ділово воював.
Ну, а він поспішав, лише раз не пригнувся
На війні навкруги обернувся, за два роки - і наповал.

Цей бій закінчився
В сорок третім, скаженім.
Ну, а я занурився
У сни довоєнні.

Я стаю все дурнішим,
Чомусь мокре чоло...
Він був кращий, добріший,
Та мені - повезло.

Я за пазухою не жив, з Богом не пив чаю,
І не прагнув до тилу, під поділ не пнувся,
Та жінки мені мовчки натякають часто:
Як би ти там назавжди зостався, може б мій - живим повернувся.

І мені це - загадка,
Таких настроїв - тло.
Мені також не солодко,
Що у них не збулось.

І здогадка з’явилась:
Пробачте, що цілий!
Випадково вцілів я,
Ну, а ваш - не вцілів.

Він кричав наостанок: «В літаку я згораю,
Ти живи! Ти дотягнеш!» - ледве чутно крізь гул.
Ми летіли під Богом біля самого раю.
Він вище піднявся й залишився там, ну, а я до землі дотягнув.

Та зустрів його сухо
Райський аеродром.
Він в раю сів на брюхо,
Бо не повзав на ньому

Він заснув - не проснувся,
В цей момент не до співу.
Тож виходить, що я повернувся,
Ну, а він - не зумів.

Я на круг і навічно перед тими в боргу,
Зустрічатись з якими я вважав би за честь.
І хоч ми не зустріли смерть-бабусю, каргу,
З нами пам’ять живе і сумління святе, у кого допоки вони іще є.

Хтось відміряв нам чітко
І скупо, мов терези,
Життя години та миті,
Як у злітної полоси.

І на ній - хто розбився,
Хто навічно - злетів...
Ну, а я приземлився -
Це останній гріх мій.