Я вам не сиплю манку
В очі - не ті витрати.
Стріляв у мене зранку
З гвинтівок взвод солдатів.

За що мені оця
Доріженька без глузду, -
За що - не знаю я,
Розповідать не буду.

Мій командир мене, здається, спас,
А інший - розстріляти наказав.
І взвод відмінно виконав наказ,
Та був один, що в мене не стріляв.

О, доле моя злая -
Завжди мені навкіс, -
Одного разу «язика» я
Дістав, та не доніс.

І «особист» Суєтін,
Невтомний молодець,
Одразу це примітив
І взяв на олівець.

Він витягнув свій звіт на білий світ,
Підшитий акуратно матер’ял,
Ніхто мене помилувать не зміг.
Ні. Зміг... один отой, що не стріляв.

Рука упала в пустку
З дурним тим криком «Плі!»
І я отримав перепустку,
Яка веде нас до землі.

Та чую: «Живий, зараза!
Мерщій у медсанбат!»
Розстрілювать два раза -
Статути не велять.

А потім лікар все цокав язиком
І кулі з мене з подивом виймав.
А я без пам’яті, тайком
Із хлопцем говорив, що не стріляв.

Рани, мов собака,
Лизав, не лікував.
І в лазаретах всяких
У почестях бував.

Увагою відмічений
Оксан, Марин та Поль.
- Ей, ти, недорозстріляний!
Тебе чека укол!

Наш батальйон відзначився в Криму,
І я туди глюкозу надсилав,
Щоб воювати було солодко тому. Кому?
Тому, що в мене не стріляв.

Ганяв чаї я з блюдець,
Із спиртом теж бувало.
Мені не довелось загнутись,
І я довоював.

В свій батальйон зарахували.
- Воюй, - сказав комбат, -
А що не достріляли,
Я цьому також радий.

Я був би радий, горе не мине,
Я вив білугою і долю проклинав, -
Німецький снайпер дострілив мене,
Бо вбив того, що в мене не стріляв.