На стіні висіли в рамках бородаті мужики.
В окулярах з ланцюжком - по-народному, в пенсне.
Всі вони щось відкривали і вивчали всі мазки,
Отже, доки я не вмер - рятували всі мене.

Доктор вимовив: - Ви хворі, -
І мене заколотило,
Щиросердеє світило
Посміхнулось не суворо.

Тут не камера - палата,
І не нари - слідства лава.
Не підслідний я, хлоп’ята,
А для дослідів - халява.

І хоча я весь в хворобах - відчай мій не має ґрунту.
Підмахну - давай скоріше, я - медичний протокол.
Мені любий Скліфосовський - як фундатор інституту,
І знайомий мені Боткін - він жовтуху віднайшов.

У становищі оцім
Лиш дивак права качає -
Лікар робить те, що знає,
Заховає в жовтий дім.

Все залежить в домі тому
Лиш від тебе самого:
Забажаєш - ти Будьонний,
Або хочеш - кінь його.

З глузду я поки не з’їхав і даю у тому слово.
І питаю, натякаю, тобто лізу на скандал: -
Якби Кащенко, наприклад, лікувався б в Пирогова,
Пирогов би без підстави різати його не став...

Лікар мій - це той педант.
Обережний, страхітливий:
- Ви праві, але можливий
І зворотній варіант.

Ось палата: ліжка, столик,
Професор зайшов, бігме!
Пальцем вкаже: «Параноїк!» -
Хто під сумнів те візьме?

Добре, що світила в ряд на стіні висять біленькій.
Я за вами, вчителі, - за китайською стіною.
На Вишневського молюсь, покладають на Бурденка -
Які скажуть, що недуга духу сталася зі мною.

 
 
 
 

Рід міцний мій, в мене весь.
Правда, прадід був незрячий,
А хрещений - син козачий,
Білий - та не рідний десь.

Скажи, лікар, мені зараз,
Вірю, що ми - будем люди -
Чи буде мені діагноз,
Або ж вирок буде?

Лікар, санітари, всі світила - враз зніяковіли,
А світило за вікном теж сховалось за стіною.
І пенсне на ланцюжку наче паром запітніло.
У отця жовтухи щічки вкрились жовтизною.

І з’явилось вістря зле,
Змокла з остраху бумага, -
Лікар все робив на благо,
Тільки благо не моє.

Та не лист - перо сталеве
В груди вп’ялось, мов штики,
Мій діагноз - паранойя,
Означа - на всі роки.