Ми мало випили, заради Бога!
Їй-Богу, не брешу! Скажи, Серього!
Якби не з тирси гнали ту горілку!
Хіба ж багато - п’ять півлітрівок?

Біля прилавка пили другу, в закуточку,
Та це, як кажуть, ще були «цвіточки»!
Потім у сквері, під одним грибочком,
Потім - не згадаю, дійшов «до точки».

Я пив з горла, без втоми. Всі не їли.
І був як скло - осоловілий.
А вже, коли карета підкотила,
Тоді в нас було по сімсот на рило.

Ми силою ще третього втягнули,
Та - промах вийшов, переборщили.
А окуляри інтелігенту що розбили -
Так то ж - портвейна зарядили.

Він перший нам сказав, мовляв, уйміться,
Що - не буяньте, що - розійдіться!
Та «розійтись» - я враз згодився,
І розійшовся. І розходився.

Якщо ж когось картав я - кара сувора!
Так це навряд чи - скажи, Серього!
А те, що впав, - так то від помутніння,
Кричав - не з горя, а з отупіння.

Тепер скажу слова без протоколу.
Чому нас вчать сім’я та школа?
Саме життя - нас покара суворо!
Ми згодні тут - я правий, Серього!

Проснеться вранці він, звичайно, скаже:
- Життя хай судить і життя накаже!
Так відпустіть нас, вам же краще буде!
Чого возитись, життя засудить!

Ви не дивіться, що Сергій киває, -
Він маракує й кару осягає!
А що мовчить, так це від хвилювання,
Від усвідомлення та покаяння.

 
 
 
 

Приємно все ж, що тут нас поважають.
Дивись, підвозять! Дивись, саджають!
А вранці, як почнеться новий день,
Сержант підніме, як усіх людей.

Нас музика зустріне, як проспимся.
Я рупь заначив - опохмелимся!
Одначе, брат, важка у нас дорога -
Ех, бідолаха! Ну, спи, Серього...