Що за дім притих,
наче в мороці,
На семи вітрах,
мов на толоці,

Вікна всі повернуті
на байрак,
Ворота одні -
на проїжджий тракт?

Хоч втомитись - втомився, конячок розпряг.
- Поможіть, хто живий! - уголос позвав.
Нікого - лише тінь промайнула в дверях
Та стерв’ятник у небі над двором кружляв.

В дім заходиш -
все одно що в острог.
А народ -
кожен третій - ворог.

Звернуть скулу -
 к гість незапрошений.
Образа в кутку -
і ті перекошені.

І тут зав’язалася чудна розмова.
Хтось там пісню співав і гітару терзав.
А припадочний малий - із пикою вора -
Мені потай ножа з-під поли показав.

Хто розкаже,
що за дім це такий?
У пітьмі він чому,
 к барак чумний?

На ікони тут
не молилися.
Може, жити тут
розучилися?

Двері навстіж у вас, душа - на запорі!
Чи хазяїн тут є - хай вина піднесе!
І почув: - Ти, певно, був довго за морем
І про нас забув, як живемо, й про все.

Трави їмо,
і, зокрема, щавель,
Душі скисли,
тіла - поприщавіли,

Та горілкою
дуже тішились,
Руйнували домівки,
бились, вішались...

- Я коней заморив, від вовків теж утік,
Покажіть мені край, де лампада - квітка!
Покажіть мені місце, де радість для всіх, -
Де не стогнуть - співають, рівна долівка!

- Про такі доми
не чували ми.
Вічно жити в пітьмі
звикали ми.

Споконвіку ми знали
доноси суворі
Під іконами
в кіптяві чорній!

З цього смороду, серед глибокої ночі
Стрімголов коней гнав без пуги й биття,
Куди коні несли і дивилися очі,
І де люди живуть і яке в них життя...

Скільки кануло,
скільки схлинуло!
Життя кидало -
не докинуло.

І співав, може,
я не картинно,
Очі чорнії,
біла скатертина!