Пожежі над країною все вище, стогнуть
Їх відблиски: притопа - два та три - прихлопа.
А Час і Доля пересіли вже на коней,
І знов - в галоп, під кулі - в лоб,
Та кинуло світ наш в озноб
Від того галопа.

Шалені кулі, незрячі, безтолкові,
А ми летіли скопом, вони за нами - вліт.
Розковувались коні й розжарені підкови
В грязі губили - на щастя всім привіт.

Верткі поводдя, неначе ті вугрі,
Летіли хати, міста, гаї й озера мимо,
Та вітер дув і розплітав нам кучері
І звивини в мозку робив прямими.

Ні втеча від вогню, чи острах - ні до чого.
Та час скакав, а наша Доля посміхалась,
І шаблі сідаків, як промінь сонця знову,
Сідак - поет, а кінь - Пегас,
Пожежа змеркла, потім згасла,
А скачка розгоралась.

Не бачив світ такого ще алюра!
Копита били дріб, немов пташок «цвірінь»,
І божевільна від крові, незряча куля-дура
Прозріла і розумно, частіше била в ціль.

І хто кого - азартніш переплясу,
А хто скоріш - один для всіх у скачці строк.
А вітер дув, з кісток здував він м’ясо
І холод досягав вже тих кісток.

Попереду Удача - зцілення для хворих,
І Час прямує навпростець, а не по кругу.
Очікуване Завтра - буде гірким горем.
Видно недругів, якщо скакать
І друга також - благодать!
А Доля летить по лугу.

І Смерть довірливу круг пальця обвели,
Загаялась вона побити всіх косою.
Вже нас не доженуть, відстали й кулі,
Чи вдасться вмитися не кров’ю, а росою?!

Вив вітер все журливіше, глухіше,
Навиліт рана в Часі і дісталось Долі.
Вітри та коні - і тіла та душі
Убитих несли на собі поволі.